Соломія Крушельницька про себе

Соломія Крушельницька

Соломія Крушельницька

«Мої тріумфи? Перемоги у житті не можуть бути занадто часті. Тріумф щовечора? Це забагато. Найважливішим мірилом моїх успіхів залишалось часто власне відчуття, що я проспівала свою партію, як вміла найкраще»

«Життя оперної артистки трохи нагадує режим атлетів: дисципліна в усьому — строгий розклад годин, поміркована їжа, заборона давати волю своїм забаганкам… Я мала свій режим дня, від якого тільки недуга могла заставити мене відступити. То тільки збоку здається, що професія співака — легкий хліб»

«Мільйонери пропонували мені ─ з умовою, коли вийду за них заміж, ─ збудувати окрему оперу виключно для мене або радили забувати про свою тяжку професію і обрати собі спосіб життя до вподоби в якій завгодно частині світу: на горах Тибету або на золотистому морському піску…»

«Я завжди мала успіх у будь-яких слухачів, і тому всі вони однаково дорогі мені. Проте і між ними існують певні відмінності. Наприклад, буває публіка, яка діє, зрештою, не на користь артистові. Вона надміру захвалює його, псує, пестить, відриває від справ… безперервними бенкетами і святами з подарунками, квітами, зустрічами біля театру… А буває публіка освічена, тонка і сприйнятлива; вона уважно стежить за співаком і допомагає йому, вміє попередити в разі потреби, вказавши, в чому саме він мусить вдосконалитися, вміє своєчасно висловити свої почуття і симпатії…»

«… Саме тому, що кохання довгі роки з’являлось у моїй уяві в серпанку фальшивої романтики, я не розуміла його земної сторони як сили, необхідної для мрії і натхнення. Не знаю, якби я тоді у щасливий момент погодилась об’їхати весь світ з великим співаком, чи було б моє життя змістовніше. Я занадто пізно зрозуміла, що зміст життя — не лише в тому, щоб здійснювати свої плани»

«Я знала з театру і з літератури, з різних романів, що можна для коханої особи покинути все, зважитись на все, але я не відчувала в собі непереможної пристрасті, яка була б рівнозначна з переворотом. Я дійшла справді поважного віку, поки зрозуміла і відчула те, що нормальні жінки переживають на десять і двадцять років раніше. Це було для мене великим відкриттям. Бачите, як дивно іноді складається життя артистки. Всі вважали мене дуже досвідченою і навіть хитрою, а я була страшенно наївною»

Advertisements
Оприлюднено в Загальна | Позначки: | Залишити коментар

Леся Українка, «Метелик»

Lesya UkrayinkaБідний нічний сірий метелик сидів в темному вогкому льоху за бочкою з капустою. Сидів він сумно, стуливши свої темні крильця. Так смутно йому було, дарма що не був він там самотнім, – мав-таки сусіда; сусід той був лилик; та з того сусідства невелика була користь для метелика: лилик був неговіркий, понурий собі, та до того ще з якимсь презирством дивився на бідного метелика, – сказано, нерівня!

Лилик сидів тихо в своєму кутику, ні за чим він не жалкував, та нічого й не бажав, хіба тільки кутка ще темнішого, щоб міг сидіти там спокійно і ніколи того прикрого, разливого світла не бачити. Правда, тут у льоху теє світло не дуже докучало, – а все-таки часами дехто надходив зо свічкою, навіть часом і над бочкою нахилявся, набираючи капусти, – і се було дуже прикро лиликові; коли б сила, він би теє світло крилами згасив навіки.

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь, та не міг метелик і розібрати, що то воно таке теє світло і яке воно повинно бути. У темному куточку промінець той був ледве примітний – тоненький, як ниточка, та блідий, мов погляд недужої дитинки. Сидить, було, метелик та все шле свої думоньки на світ той ясний; – але де? того ні думка, ні серце не знали, а порадитися ні з ким, бо де ж та порада? (Хіба – лилик, так знаєте сами, з нього поради було мало!) Летіти шукати того світла метелик не мав відваги і сили.

Хто знає, може, наш метелик так і вік свій короткий звікував би у темряві самотній, – та інша доля судилася йому. Якось прийшла служниця по капусту до льоху та поставила свічку долі, якраз навпроти метелика. Боже! яким величним, блискучим, повабним здалось метеликові те світло! Він затріпотів крильцями й хотів кинутися на світло, але служниця в ту хвилину взяла світло й подалася геть з льоху. Не втерпів метелик, забув своє безсилля, забув свою несвідомість. «Світло, світло!» – і полинув за ним; лилик тільки свиснув йому услід, потім заліз ще далі за бочку й заснув; нічого йому ніколи не снилось. А метелик полетів та й полетів за тою свічкою так швидко, скільки сили було в його бідних крильцятах.

Аж ось він опинився у великій кімнаті – там сиділо за столом велике товариство. На столі була ясна-ясна лампа, – метелик аж оторопів від того блискучого проміння і безсильний впав на стіл, тріпочучи крильцями. Хтось із товариства хотів його прогнати з стола, але він, опам’ятавшись, знов зірвався і почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити якнайближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Чи думав же він, що там життя стратить? Хто ж бачить смерть у сяєві? Воно горить, миготить, міниться, – там світло, там тепло, там життя! Метелик летить все ближче, ближче до згубливого світла. Ох, то ж його згуба! Даремно всі відганяли його від світла. І от – метелик влетів у самий поломінь. Трісь! отеє ж йому й смерть! Лампа спалахнула, а далі знов почала горіти з такою самою ясністю, як і перше. «Дурне сотворіння! – мовив дехто з товариства. – Хто велів йому летіти на вогонь? І женуть його, так ні, таки лізе! дурному дурна й смерть!»

А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він рвався на простір! Він шукав світла!

Волинь, 1889 р.

Оприлюднено в Загальна | Позначки: | Залишити коментар

Богдан Ступка, вірш Ліни Костенко «Крила»

Оприлюднено в Загальна | Позначки: , | Залишити коментар

Василь Стус. «Як добре те, що смерті не боюсь я…»

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розвіється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, прозирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

20.1.

Оприлюднено в Василь Стус | Позначки: | Залишити коментар

Из дневника Владимира Вернадского

Размышления о счастье, о целях жизни...

[…] Итак, все заключается в этой жизни, а не в одной или сотне других, якобы следующих за нею. И в этой жизни надо стараться достигнуть наивозможного счастья. Оно может быть различно, но необходимо выбрать лучшее, по своим стремлениям. Я, например, нахожу, что наибольшей возможностью ставить жизнь по-своему или, вернее ска­зать, быть в ней самостоятельным (во вне зависимости от других) — я буду обладать, когда буду возможно могу­щественнее умом, знаниями, талантами, когда мой ум бу­дет наивозможно разнообразно занят, когда я буду иметь наивозможно больше власти и значения среди окружающих меня людей. Итак, необходимо приобрести знания, развить ум, добиться власти. Затем есть две цели — 1) развитие науки, т. е. наслаждение, которое мы испыты­ваем при познании более того, что знают до нас и 2) разви­тие человечества — т. е. наслаждение борьбой из-за проведения в жизнь идеалов, противовес тому неприятно­му чувству, которое испытывается всяким мыслящим ли­цом при размышлении о цене получаемых им благах мира сего.

Первое дело:

1) Выработка характера. Преимущественно следует: от­кровенность, не боязнь высказывать и защищать свое мне­ние, отброс ложного стыда, не боязнь доводить до конца свои воззрения, самостоятельность.

Выработка   речи.

2) Образование ума:

а) Знакомство  с философией,

б) Знакомство с математикой, музыкой, искусствами etc. […]

 Владимир Вернадский

15.06.1884 г.

Оприлюднено в Загальна | Позначки: | Залишити коментар

Подача заявки до КМДА про розміщення соціальної реклами проекту

Сьогодні ми подали заявку в КМДА. Вона скаладається з листа-прохання на ім’я голови КМДА Олександра Попова з описом нашого проекту і макетом афіші. Сподіваємося на швидку відповідь! Обіцяюць дати впродовж місяця.

Оприлюднено в процесс | Залишити коментар

З нотаток Василя Стуса

ДВОЄ СЛІВ ЧИТАЧЕВІ…

[Друкується за виданням: Василь Стус, «Зимові дерева». – Брюссель, «Література і мистецтво», 1970, стор. 9-10.]

Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Пісень було стільки, як у баби Зуїхи, нашої землячки. І таких самих. Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається. А співане тужно: «Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи» – хвилює й досі. Щось схоже до тужного надгробного голосіння з «Заповіту»: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте». Перші знаки нашої духовної аномалії, журба – як перше почуття немовляти в білому світі. Це були – враження од дитинства. Гарного дитинства.

Шкільне навчання – вадило. Одне – чужомовне, а друге – дурне. Чим швидше забудеш школу, тим краще. В четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Скоро минуло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов.

Інститутські роки – трудні. Перша публіцистика віршована – позви з історією. Захоплення Рильським і Вергарном. Ще чогось прагнув безтелесий дух. І знову ж – любов. Стужілий за справжньою (не донецькою) Україною, поїхав учителювати на Кіровоградщину, поблизу Гайворона. Там витеплів душею, звільнився од студентського схимництва. Армія – прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші – 1959 рік.

Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965-6 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унґаретті, Квазімодо.

Ще люблю «густу» прозу – Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер.

З молодших сучасників найбільше ціную В. Голобородька. Потім – Вінграновського. І, звичайно, Л. Кисельова. Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі.

І думка така: поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любови, долає природне почуття зненависти, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі.

Ще зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти. Це більше за версифікаційні вправи!

Один з найкращих друзів – Сковорода.

Василь Стус
Київ, 1969.

Оприлюднено в Василь Стус, Сковорода | Позначки: | Залишити коментар